These new poems by Iryna Shuvalova are to become a part of her third book. / Подані нижче поезії авторка бачить як осердя своєї третьої книги.
***
так печально ріка одягає тіла у воду
так хитається страшно глухий горизонт трави
так лягають живі із мертвими на підводах
тихі коні бредуть не підводячи голови
так із тьми постає нам щоразу інакша суша
і щоразу далека щоразу така ніде
хтось високий з крильми у тіла одягає душі
і за руку узявши крізь першу біду веде
так у маківці місяця тліє сухе насіння
ненароком до краю добігши горить трава
на підводи лягають співають кісткам весільної
і підкажуть кістки коли хто би забув слова
ціла вежа вогню з гуркотінням осіла в море
і тепер береги ще чорніші ніж пруг води
і тепер береги кам’яніші за наше горе
тож хіба що недоумок носа поткне туди
де до краю усього добігши трава згоряє
де птахи нам виймають емалі із ям очних
де підводи дорогами котяться далі й далі
і безслідно зникають у темних садах нічних
***
ночі завжди вистачає на всіх
ти обертаєшся птахою чашею
не відрізняєш чужих від своїх
серце годуєш бідою інакшою
серце готуєш до інших хотінь
до перетворень і до переламів
риби підводяться йдуть по воді
кроки відлунюють просто над нами
риб’ячі бóги мудріші за риб
бóги людські не мудріші від риб’ячих
ми мовчимо коли надто болить
та перед щастям схиляємось скиглячи
ночі завжди заширокі для нас
опір часу уповільнює вистріли
риб’ячі бóги мудріші за час
тож накривають нас ріками бистрими
імена
із моря виходять народжені вперше боги
так пишуться книги чудес на піску під ногами
ненатла вода поїда золоті береги
які ще ніколи й ніхто не назвав берегами
ще речі не мають імен а початки кінців
в мовчанні своєму гора ще далека від горя
ще з лука не пущено спритних смертельних гінців
назустріч чужинцям які по-чужому говорять
вуздою мовчання загнуздано ще язики
співати і славити сонце дано без’язиким
і вперто щоранку розорюють жайворонки
своїм голоском замалим небеса завеликі
хоч вії неназваних таїн тривожно дрижать
та сутність іще у безпеці за сонмом серпанків
покоїться мова у горлі як лезо ножа
щоб піхви нездалі свої розкроїть наостанку
покоїться мова це спокій сухого зерна
що містить в собі проростання жнива і хлібини
і речі не знають про власні свої імена
що зблискують в темних глибинах як срібні рибини
***
садових троянд і жасмину і сутінків запах
і трепети жил між яких помережано тіні
тривати це значить стояти з трояндою в лапах
над прірвою в ніжній лавині гниття і цвітіння
це значить приймати у себе весь морок мовчання
всю муку втрачання всю вдавану легкість спасіння
хто входить у браму дерев золотий мов свіча
той з білого леза левкоя не струсить роси
той носить на ніжному роті печать сновидінь
ознак всебачення й недобачання провин
хто входить у браму дерев на смерканні один
у того цикади сюркочуть між білих колін
ртається рік течія
жасмини випростують спини свої нетривкі
хто входить у браму дерев той її відчиняє
однісіньким рухом блідої тонкої руки
***
куроси тихо всміхаються більшому сильному
очі сліпі свої лагідні вперивши в темряву
кори несуть у долонях запалену синяву
лускає світ від свавільного вибуху зелені
в пелені кори тримають півтиші півпоруху
мідний гранат проростає у пучки камінні
усміх триває укритий століттями пороху
й мороку і золотої вечірньої тіні
так і пливуть абендлянди керовані мармуром
в передвечір’я німотним блаженством очолені
чисте чоло увінчавши врочистими лаврами
кожна печальна душа обирає свій човен
кожен олюднений камінь прямує у полум’я
ніжними пальцями горло прикривши оголене
складки хітонів текучі розгублено ловлячи
куроси й кори камінні – камінню не боляче
***
білі птахи і широкі морські дороги
слухай тому що забудеш усе що знаєш
місяць незримоликий червононогий
із неосяжної темряви виринає
слухай тому що завтра усе інакше
слухай тому що завтра усе так само
чайки переплітають розмови наші
з власними білосніжними голосами
слухай тому що будеш суцільним слухом
моря солоні бризки тебе обпалять
гори гудуть повільно бездонно глухо
слухай адже не знаєш про те що далі
лапами обіймай нескінченну тишу
гальку й пісок вам море на двох постелить
води бездонні глибини небес безземні
вічність розплющує очі свої – αστέρι
***
твоя червона земля
торкає мене травою
гілками дерева ловлять
мене за спітнілі руки
і надто багато неба
над стомленою головою
і кроять птахи нам кроять
тонкі сорочки розлуки
і ріжуть птахи нам ріжуть
кавалками сіль і манну
у моря голодна шкіра
у моря повільні рухи
у моря на сонному горлі
глибокі прозорі рани
і вкласти в них теплі пальці
нам вкотре не стане духу
твоє золоте повітря
ламає мене як ляльку
хапає мене за барки
і сторчголовою в літо
я перетинаю простір
не знаючи що там далі –
насититись і зостатись?
наплакатись і прозріти?
візьми моє тіло сміх мій
вагання мої і плани
мої неглибокі тіні
мої нескінченні «хочу»
хай навіть літо у розпалі
сягнеш – і воно розтане
брати твої мідноликі
мене переймуть при брамі
твої рибохвості сестри
обіймуть і залоскочуть
***
ранки холодні уже мої рани гояться
шкіра стає сріблястою від безсоння
місто ворушиться равликом під ногою
місто вбирає мене як сухий пісок
день накриває нас – це великий дзбан
рани були і начеб не стало ран
руки шукають щось під корою сумніву
руки намацують ледве відчутний злам
бути – де ти і постійно тривати там
дивлячись в об’єктив натискаю zoom
ближче і ближче а ми все не починаємось
тріщинки у матерії часу глибшають
ті що вважали що нас надто добре знають
мусять із нами щодня прокидатись іншими
радість моя я тримаю тебе за хвіст
пересуваючись між векторами міст
вломлюючися в чужі гомінкі помешкання
радість я знаю твій запах вагу і зріст
сльози смоли забарвлюють жовто зріз
власне без сліз і ми не такі довершені
отже долати світло долати темінь
світла сувої складати в порожні вулики
з ліжка підвівшися ти защіпаєш ремінь
потім ми мовчки поруч йдемо по вулиці
кожен предмет стріляє тобі в лице
котиться день довершений як яйце
тепла рука лягає мені на шию
тепла рука пірнає в мішок душі
світло наказує дихай живи пиши
так і роблю: це єдине що я умію
***
ці готичні голки прищепили мене до бруку
голубина голодна ріка заглядає в руку
і ти струшуєш крихти пам’яті їй у рот
тільки крокви і кроки рипучі і більш ні звуку
тільки міцність мостів добіга берегів розлука
від порогу твого відпливає у ніч пором
цигарки не загашено світло з дзеркал не змито
ти несеш у торбинці пожитки шитво і мито
і монета лягає в руку рука тремтить
добігає руки рука шелестять рукава
і ріка пробіга між пальців така ласкава
і цілує долоню все те що на дні лежить
голоси голоси загаси мене наче свічку
обійми загорну у колючу вовняну вічність
у гадюче кубло поклади і лягай обіч
щоб торкатись плечима безрадісно і незвично
ми обоє прийшли рікою у потойбіччя
тож заплющуймо вічі – тепер в потойбічні ніч
***
ноги берез і сосен вросли в пісок
біла біда босоніж обходить землі
те що в мені тобою не проросло
мертве зерно глуха і суцільна темінь
те що іще проросте це нова трава
шепоти моря каміння глухі колізії
біла біда дарує мені слова
різні слова то солом’яні то залізні
щоб говорити про неспроможність втеч
про переможність вітру і ніжність шкіри
те що в мені тобою ще проросте
я проковтну й покірно прийму на віру
перегорну себе і почну навспак
біла біда подай мені хоч би знак
чи дожидати нам на цей рік врожаю
чи пожинати теплі гіркі плоди
руки мої говорять тобі «прийди»
навіть коли я сама цього не бажаю
***
міст через гавань
з теміні в темінь міст
смуга туману
краєм води повзе
шрами дощу
спотворюють лиця міст
краплі із даху
падають на брезент
дім одісея
човен вода імла
п’яних сирен
прокурені голоси
тоскно нанизують
музику – на слова
слухай: онукам
потім передаси
інші міста
такі ж як і ті що до
пам’яті рам’я
пустки п’янке питво
нас у ковчезі ночі
несе потоп
в лігва хтонічних
вічних нічних потвор
немічних. камінь
стиснувши у руці
в око не вцілиш
не переб’єш хребет
тіні зіщуленій.
снігом на молоці
сажею в дьогті
виведено тебе
ти проминеш
і води зімкнуть краї
рани стягнувши
видовбані веслом
руки які
ще вчора були твої
вже не впізнають
що з тебе проросло
***
коли ти мене опускаєш повільно на ліжко
тримаючи тільки поглядом невідривно
я в темряву ковзаю радо як в тіло ніж
як самогубця в воду до мідних риб
як із долоні в долоню тече пісок
як крапля тане просочуючися в ґрунт
як гравець заточується на бігу
доки суддя не зупиняє гру
як чорно-білими сходами котиться дитячий візок
як той хто між дерев заблукавши в сутінках
виходить на узлісся за яким нічого немає
так вислизаю розчиняюся я відсутнішаю
і тільки погляд твій тримає тримає мене тримає
***
теплі нічні птахи молоко дороги
спина сліпого дня що стоїть на віддалі
я відпускаю з пальців клубок тривоги
я віддаюсь задарма тим кому я віддана
чорна ріка роси заливає пагорби
тоне земля скляніє обличчя місяця
тіло моє у тишу пускає пагони
я вкорінилась я тепер геній місця
подих припливу шукає мене навпомацки
сині пловці пірнають із дна у небо
я вкорінилась у землю тепер я вдома
хто мене зрушить тепер хто займе мене
хто зістриже волосся трави кошлате
зріже мозоль гори із п’яти земної
я вкорінилась а отже лишусь стояти
камінь і вітер і чорний вогонь зі мною
ця золота доба неминуче вічна
вовна й солома й порох і мокра глина
я підставляю часу своє обличчя
тріщинка в тілі пускає сльозу смоли
я нерухома – тож хто мене нині спинить