Posted below are the poems by Ted Hughes translated into Ukrainian by Iryna Shuvalova.
Подані вірші взято зі збірок «Шуліка під дощем» (1957), «Луперкалія» (1960), «Вудво» (1967), «Печерні птахи» (1975), «Сезонні пісні» (1976), «Крихти» (1978). Вірш «Він прокидається майже поночі, на світанку» не було включено поетом до жодної з його збірок. Наскільки нам відомо, поезія Теда Г’юза, чий прах нещодавно будо урочисто перенесено до Вестмінстерського абатства і якого британська критика чи не одностайно називає «найважливішим англійським поетом повоєнної доби», досі ніколи не перекладалася українською мовою. Наведена нижче добірка вийшла друком у журналі “Кур’єр Кривбасу” восени 2012 року.
ПІСНЯ
О пані, вже місяць із хмар свою чару пролив,
І тіло твоє зайнялося тремтливим вогнем,
Замріло з обличчя сузір’я очей потайне;
Ти стала – й летка твоя тінь прихистила мене,
Ти лик відвернула, і стислось кільце крижане,
О, моя пані.
О пані, коли океан тебе ніжно сповив,
Ти мармуром піни прослалася – тільки німим.
Коли вже розверзнуться пащі камінних склепінь?
Коли вже натомляться хвилі в кипінні своїм?
А ти не помреш і так само не вернешся в дім,
О, моя пані.
О пані, коли тебе вітер цілунками вкрив,
Ти вся заспівала, як мушля, закручена в ріг.
Я й досі тримаюсь морських і небесних доріг,
Відтоді, як серце своє упустив, не встеріг,
Розжився уламками кожен з коханців твоїх,
О, моя пані.
О пані, хоч нарізно будемо, в серці неси
Долоні півмісяця, повні, гіркі, мов полин,
Припалі до суші долоні бездонних глибин,
Долоні вітрів, що вершать свій загрозливий плин,
І голову бідну, яку я схилив до колін,
Сховав між долонь – а в долонях лиш попіл і тлін,
О, моя пані.
ШУЛІКА ПІД ДОЩЕМ
Я грузну в гудінні ріллі, раз у раз видираю
Підбори свої із неситого рота землі,
Із глини, яка поглина кожен крок до коліна,
Уперто, як личить могилі, тим часом шуліка
Легко несе в небесах нерухоме око.
Тихо, відпружено всесвіт тримає на крилах,
Сталий, як марево, лине в потоках повітря.
Хоч буря ламає і трощить цупкий живопліт,
Засліплює очі мені, перехоплює дух,
Чоло до кості продирає, одначе шуліка
Висить, як точка воління і відліку, зірка
Для тих, що пропали в глибокому морі. І я,
Замучений, загнаний до напівсмерті, розбитий
Ротом землі, все ще суну до центру, до ока
Бурі, де в тиші шуліка застиг нерухомо.
Він, що, можливо, так само зазнáє негоди,
Люті повітря, впаде сторчголов, шкереберть
Із рівноваги. Гримнуть лункі горизонти,
Пастка зімкнеться. Роз’юшено янгольське око,
Кров його серця замішано з тванню землі.
МИСЛЕЛИС
Уявляю цю мить – опівнічний ліс,
Що ховає в хащах нічних блукальців.
Хтось присутній – це вже не стрілок блиск,
Не танок над папером невтомних пальців.
За вікном я не бачу ані зорі:
Та потроху гість підступає ближче,
Щось із темені глибшої, ніж вгорі,
Прокрадається до моєї тиші.
Ось холодний, ніжний, як темний сніг,
Лисів ніс досліджує хмиз і листя.
Я уважно стежу, як стелить біг
По землі слідів ланцюги зміїсті.
Між дерев скрадається він, до ніг
Припадає тінь, шкутильгає поряд
Через просіки й хащі, по гущині.
Із западини в черепі – гострий погляд,
Пильне лисяче око: пантрує, жде
Глибина мінлива і зеленава,
Око глибшає, ширшає, хтось іде
Зосереджено й певно у власній справі.
Гострий запах лисячий б’є у ніс:
Звір – у нору скронь, там йому не тісно.
За вікном все ще темно. Сховався лис.
Аркуш списано.
ВЕРЕСЕНЬ
Сидимо, доки темінь розгорне свій пруг,
І годинники радо мовчать.
Нескінченні цілунки і дотики рук.
Хто згадає про час?
Це середина літа: це листя густе,
І за оком – зоря.
Під зап’ястями ніжними море росте.
Ми не знаємо календаря.
Стоїмо. Літо збігло. Годинник замовк.
Ми без нього все знаємо, втім.
Нині пам’ять – це наше єдине майно.
А у вухах – ревіння хвилин.
Так юрба через місто волочить гуртом
Учорашніх своїх королів.
І дерева зроняють корони в затон
З вінценосних голів.
ВІТЕР
Цей будинок до ранку жбурляли морем шторми,
У пітьмі скреготали дерева, гули горби,
Гарцювали вітри за вікном, від ударів копит
Двиготіли поля. Буйногриві, змоклі, сліпі,
Вгамувались лише на ранок. Руда заграва
Освітила горби, що лягли вже інакше. Вітер
Духопелив лезами світла – смарагдовим, чорним,
Що мінилися наче світ ув очах безумця.
Опівдні вздовж стінки будинку я навіть дістався
До клуні з вугіллям. Повільно підвівши погляд,
Побачив крізь вітер, який виїдав мені очі,
Як напнутий туго намет горбів загудів,
Взялися брижами луки, скривився обрій,
Готовий зірватися, луснути, відлетіти;
Вітер пожбурив сороку, а чайку повільно
Зігнув як тонкий металевий прут. Наш дім
Бринів зеленою чашею, тонко, щомиті
Готовий розбитися. Ми у глибоких кріслах
Обабіч вогню, схопившися раптом за серце,
Не здатні шукати розради ні в книзі, ні в думці,
Ані в товаристві. Зоріючи мовчки в вогонь,
Ми чуємо, як будинок ворушить корінням,
Та не зрушує. Бачимо, як лихоманить шибу,
Чуємо, як волає до неба каміння.
CКРОМНЕ ПРИПУЩЕННЯ
Ми не хто інші як
Двоє вовків, що окремо прийшли до лісу.
Жоден тепер не спить – навіть на віддалі
збентежений виклично м’яким пульсом
Іншого. Жоден не полює – щокроку
Роззирається, передчуває щомиті
Поспіх іншого. Жоден не здатен згасити
Дошкульного жару в серці, не привласнивши
Тіло іншого й увесь ліс. Тоді лишень
Злине до місяця тріумфальний схлип.
Обоє у заростях, ходором лють у ребрах
Після сутички. Зализують рани у сховку,
З-попід листя палають вуглини очей
(Зазирнувши під кущ, вівсянка скрикує,
Зустрівши роззявлену
Багряну ненависть), і кожен
Уявляє блаженне шаленство розплати.
Аж раптом вони припадають до землі, роззираються.
Це вертається верхи
З полювання великий володар. Майорить
Гаптований кунтуш, розвівається хвіст коня,
А при його стременах двоє темнооких псів,
Що день у день упольовують гордих оленів,
Спішать, нерозлучні. Їхні голоси дзвенять від захвату.
ПЕРЕПОЧИНОК ШУЛІКИ
На верхівці, над лісом, заплющую очі.
Непорушний, я не бачу безглуздих снів.
Доки сплю, ці хижі лапи, цей хижий дзьоб
Раз у раз убивають, шматують здобич.
Неоціненні переваги високих дерев!
Прозоре повітря й яскраве світло
Суттєво поліпшують огляд. Горілиць,
Земля, розпростерта, чекає на мій вердикт.
Я стискаю лапами грубу кору.
Вінцем сотворіння світу
Стала моя лапа, моє кожне перо:
А нині у лапі своїй я тримаю світ.
Коли схочу, злечу й обертаю його повільно –
Я вбиваю за примхою, адже все – моє.
Я влаштований просто: мої хороші манери
Полягають у відриванні голів –
Я призначений умертвляти.
Недарма ж мій політ незмінно
Пролягає над кістками живих.
Моя вищість очевидна без пояснень:
Сонце позаду мене.
Відколи я почався, усе незмінне.
Моє око не припустило змін.
З моєї ласки, хай і надалі все буде як є.
ВИДРА
Підводні очі, слизьке тіло вугра,
Не звір і не риба видра:
Чотиринога, та під водою прудкіша за риб.
Перетинчасті лапи має, довгий хвіст
І круглу голову, як у старого котиська.
Свою легенду несе, давнішу від війн і могил,
Наперекір гончакам і капканам. Не має
Постійного лігва. Самотньо блукає, кричить.
Суходолом, якому вже не належить, скаче
І вертається в воду, в ній танучи. Не належить
Ані воді, ані суші. Хоче вернутись,
До світу, що його втратила, вперше пірнувши.
Занурює змінене тіло в глибини озер,
Сліпо пливе проти течії, доки писком
Не тицьне у гальку при витоці. З моря до моря
Мандрує три ночі, наче монарх у вигнанні.
На занедбаних фермах, де посвистують кажани,
Плаче за іншою твердю в сяйві зірок.
У відповідь – тиша. Доки світло й пташиний гамір
Не покотяться шляхом разом з візком молочника.
ПРОЛІСОК
Ось і куля земна стиснулася довкола
Мишачого сердечка, закляклого від стужі.
Ласка і ворон, мов мідні ідоли,
Пропливають у надвірній пітьмі,
Несповна розуму, як і решта смертей.
Власне, й вона, квітка, свідома своїх шляхів:
Люта, як зорі цієї безжальної пори,
Її безбарвний вінець важкий, як криця.
МЕЛОДІЯ ДЛЯ ШОТЛАНДСЬКОЇ ВОЛИНКИ
Море гукає своїм безглуздим голосом
До своїх мертвих і живих – однаково.
Морю остогидло вдивлятися в небеса,
Після стількох мільйонів безсонних ночей,
Без мети, без самообману.
Так само й камінь. Адже його ув’язнено
Надійніше за будь кого в цілому світі.
Його створено для чорного сну. Часом
Він розрізняє червону пляму сонця,
Напівсонний, марить, що це зародок Бога.
Вітер летить над каменем,
Від усього окремий,
Стаючи сліпому каменю слухом,
Або змінює напрям, так наче камінь
Здатний відчути, що таке безліч доріг.
Смокчучи море, поїдаючи камінь,
Дерево тужиться породити листя, –
Дерево – божевільна стара, що, впавши з неба,
Втратила глузд,
Через те тільки й вижила.
Мить за миттю, вічність за вічністю,
Ніщо не згасає, ніщо не змінюється.
І це не глухий кут, не марна спроба.
Це місце, що його проминають волоокі янголи.
Це місце, де кожна зоря схиляє коліно.
ВОВЧЕ ВИТТЯ
Не маючи жодного світу.
Що вони тягнуть угору й назовні на довгих шворках звуку,
Які розчиняються в тиші, на півдорозі?
Потім дитячий плач, у цьому лісі голодних мовчанок,
Кличе вовків у погоню.
Тенькання скрипки, в цьому лісі, чутливому, як совине вухо,
Змушує вовків бігти – а сталеві пастки клацати й стікати слиною,
Сталь загорнуто в хутро, аби не тріснула на морозі,
Очі тих, що ніколи не дізнаються, як же трапилося,
Що вони мусять жити так,
Що вони мусять жити.
Невинність руди і каміння.
Вітер обпікає, і зіщулений вовк тремтить.
Він виє – не знати у відчаї чи на радощах.
Земля у нього під язиком,
Мертва важка темрява, що прагне бачити його очима.
Вовк живе для землі.
Але вовк малий, і розуміє він мало.
Він ходить туди-сюди, тягнучи лапи, жахливо схлипуючи,
Він мусить годувати своє хутро.
Ніч хурделить зірками, земля рипить.
МІСЯЦЬ УПОВНІ ТА МАЛЕНЬКА ФРІДА
Прохолодний недовгий вечір змалів до собачого дзявкоту й теленькання цебра –
І до тебе, нашорошеної.
Павутиння тремтить у передчутті роси.
На цямрину вже піднято повне по вінця люстро,
У якому, спокушена, ось-ось здригнеться перша зоря.
Вуличкою женуть із пасовиська худобу,
Що розвішує на живоплоті
Теплі вінки свого дихання –
Темна ріка крові, повільні брили,
Що несуть нерозхлюпане молоко.
«Місяць! – ти раптом вигукуєш. – Місяць! Місяць!»
Місяць на крок відступає, як вражений маляр, що на нього власне ж його творіння
Вражено тицяє пальчиком.
ВУДВО
Що я таке? Нишпорю, перекидаю листя
Керуюся невловимим слідом у повітрі аж до ріки
Занурююся. Хто я, чому піді мною розступаються
Скляні зерна води вгорі я бачу дно
Ріки над собою перевернуте дуже чітко
Що я роблю тут між землею і небом? Чому
таке цікаве це жабеня чиї потаємні
нутрощі я досліджую я заселяю? Чи ці водорості
знають мене чи називають на ім’я між собою чи
вже бачили мене чи з їхнього я світу? Здається
я окремо від ґрунту не закорінено я – гульк! –
нізвідки без зусиль і ніщо мене
не тримає ніде можу піти де завгодно
здається тут мені дано бути вільно
то що ж я тоді? Відривання шматочків кори
із протрухлого пня не тішить не має жодної
користі то навіщо я роблю це
я і роблю поєднались так химерно
А як я мушу зватися чи були вже такі як я
чи я маю хазяїна і що я на вигляд і що я
на вигляд чи я величезного розміру якщо йти
цим шляхом до кінця повз ті а далі он ті дерева
доки не втомлюся дійду лиш до одного краю себе
якщо я на мить завмираю якщо сиджу тихо то все
припиняє за мною стежити припускаю що я самісінький центр
та є ще все це що це хмиз
хмиз хмиз хмиз та ще ось вода
так дивно знову так дивно та я не припиняю шукати
СІМ СМУТКІВ
Перший смуток осені
Це повільне «прощавай»
Саду, що так довго стоїть у присмерку, –
Коричнева маківка,
Стебло лілеї –
І ніяк не може піти.
Другий смуток
Це порожня лапка
Фазана, що висить на гаку із братами.
Золоту діброву
Загорнено в пір’я,
Її голова в торбині.
А третій смуток
Це повільне «прощавай»
Сонця, що зібрало птаство і збирає
Хвилини надвечір’я,
Сакральне й золоте
Тло картини.
Четвертий смуток
Це почорнілий став.
Зруйновано й потоплено місто води,
Жучиний палац,
Катакомби
Бабки.
А п’ятий смуток
Це повільне «прощавай»
Лісу, що поволі згортає свій табір.
Одного дня він знявся з місця.
Лишив тільки дріб’язок –
Хмиз для багаття, кілки від наметів.
А шостий смуток
Це лисячий смуток,
Радощі мисливця, радощі гончаків,
Копита, що луплять,
Доки земля не оглухне
До лисових молитов.
А сьомий смуток
Це повільне «прощавай»
Зморшкуватого лиця у вікні,
Доки рік збирає пожитки,
Наче пошарпаний ярмарок,
Що колись так тішив малечу.
ВІН ПРОКИДАЄТЬСЯ МАЙЖЕ ПОНОЧІ, НА СВІТАНКУ
Коли завіса туману нерухома.
Перша вільшанка щось белькоче, в’язнучи в густому світлі.
Раптом кімната сахається від синього спалаху. Блискавка?
В лунких коридорах піднебесся
З тріском ламають бамбукові жерді близькі громи.
Він прислухається, чекаючи зливи, і вона надходить.
Дощ дріботить на даху. Лопотять пташки,
Полощуть горло, намацують верхні та нижні ноти
Й незліченні виверти сходів, що їх єднають.
Співаючи в темних трюмах молодого листя й нерозкритих суцвіть,
Птахи не знають, хто живе в цьому домі, хто в ньому жив,
Що нині за рік – і що за століття.
Сповиток водяної пари тугий.
Бузкові блискавки голосно грюкають вікнами,
Лункі барабани грому гудуть
Від піддашшя небес до найглибших, найдальших підвалів.
Він стоїть на порозі – і не може піти рибалити.
Ставить чайник, сідає. Блискавка знову
Торсає кухню, птахи метушливо скрикують,
Змоклі, спантеличені, однак бадьорі,
В синьому саду, між трепету, крапоту й палахтіння.
Грім тріщить – його склепіння валяться.
Кіт Імбир завмирає, сторожко дослухаючись,
Як за кроком крок надходять громи,
Наче по всьому домі чалапають привиди.
Кіт витягує шию, готовий водночас
Нашорошити й притиснути вуха.
Грім сповіщає про своє прибуття останнім залпом,
Світло скаче туди-сюди – небо падає –
Кіт припадає до землі –
Господар говорить до нього беззмістовні тихі слова.
8. (зі збірки “Крихти”)
Cкільки метушні
Навколо яблуні
Прочиняються м’якоскрипні двері
Перед сонмом повітряним.
Двері, що за ними рухи, фіміам,
Голоси.
Повзик дереться рвучко стовбуром угору,
Механічний експерт,
Приймає багаті дари
З-під кори темноликого вогню, тривкого,
З-під кори палахкої пожежі
Гола, струнка
Тріпотунка, діводерево
Руба поставлений божий олтар.
18. (зі збірки “Крихти”)
Раз моє око запрагло тебе вполювати
Й запропало.
Ніздрі взялися ловити твій запах
І зникли так само.
Сторожко вухо рушило слідом
І не вернулось.
Руки нишпорили в кожнім кутку,
Та все намарно.
Тепер вуста мої
Примостившись на дереві тиші
Ловлять тебе на живця
Звісивши на мотузочці плач мій.
А плач мій – плаче собі.
ЙОГО НОГИ ГАСАЛИ ДЕІНДЕ
Аж доки немов спіткнулися впіймавши
Її ноги в химерне переплетіння
Його руки підважували предмети, навпомацки пробирались крізь темряву, зрештою долоні
Впіймали її зап’ястя
І стишилися поєднані нарешті нарешті
Його груди пнулися доки не стрілись
Із її грудьми – на межі меж
Його живіт до її прилягає так тісно
Наче дзеркало до іншого дзеркала притислося
І так аж доки всі частини тіла
Як бик що тулиться до корови
Як теля що шукає губами вим’я
Як блукалець у пустелі, що між примар
Знайшов у пилюці відбиток копита
Не добилися свого, не стишились, не заплющились
Тоді запала така врочиста правдивість і велич
Наче над свіжою могилою, коли, відтуживши, всі розійшлись
А вгорі висипали зорі
Тоді Земля, жива й наїжачена, крихітна і бездомна
Знов рушає на пошуки
Мчить невпинно крізь безмежне зачудування.
ПРОВІДНИК
Коли все, що опасти могло, опало,
Щось натомість підноситься.
Відлітати звідсіль, утікати звідтам,
Тут і там не лишатись, ось шлях мій.
Де тебе засліпило сяєво снігу,
Починаюся я.
Де віхола зігріла тебе в обіймах
Я здіймаюсь. Я здіймаю тебе.
Розколихані світи
Розступаються переді мною
Ти тримаєшся міцно.
Рушаймо
У вітер. Вогневітер – червоний вітер
І вітер чорний. Червоний вітер приходить
Спорожнити тебе. А чорний вітер, найдовший вітер
Усім вітрам вітер
Оббілує тебе.
І ось уже, вітер-не-вітер востаннє вдихнувши,
Відчуєш полегкість.
Я голка
Магнітна
Я тремор
Шукач
Віднахідник
НАРЕЧЕНІ ПЕРЕХОВУЮТЬСЯ ТРИ ДНІ
І ось вона наділяє його очима, які відшукала
Між уламків каміння, в жучиних норах.
А він обдаровує її шкірою
Нізвідки взятою, з повітря зітканою, накриває її
І вона схлипує – від захвату й остраху
Ось вона відшукала для нього долоні і приладнала вперше йому до зап’ясть
Зачудовані собою, долоні тілом її розбіглися
Він ретельно допасовує кожен фрагмент її хребта
Старанно начищений
Це надлюдський конструктор – та натхнення не полишає його
Вона вихиляється, то в один бік, то в другий, випробовує нову себе і сміється захоплено
А от уже вона дібрала для нього ступні, прикріпивши їх так ніжно
Що все його тіло раптом пройняло світлом
А він сконструював для неї нові стегна
Поєднав усі елементи механізму, змастив усі ґвинтики й пружинки,
Тепер полірує до блиску кожну деталь, сам собі не вірячи
Вони щораз виносять одне одного на світло, адже тепер їм не важко
Тепер щокроку вони випробовують у собі щось нове
І вона розгладжує пластини його черепа
Аби шви між ними були непомітні
І він натягує линву, що єднатиме
Її горло, її груди, низ її живота
Вона наповнює його рот зубами, корені їх міцно кріплячи до осердя його тіла
Він виводить на її пучках маленькі спіральки
Вона прошиває його тіло де-не-де стібками пурпурового шовку
Він змащує вишукані петлі її вуст
Вона ладнає горбики хребців йому на карк
Він припасовує на місце її лоно
Отак, скрикуючи від захвату, захлинаючись від подиву,
Наче двоє богів, посталих із багна,
Простертих на земляній долівці, безмежно дбайливо
Вони роблять одне одного досконалими.